Спорт новости в Одессы
На нагородження званням Героя України в листопаді минулого року тоді 25-річний командир розвідувальної роти капітан Юрій Жуковець прибув з апаратом зовнішньої фіксації на руці і ортезом на нозі. Адже проходив лікування після поранення, яке отримав на Курщині — ворог майже впритул (з відстані метрів 10) випустив по молодому офіцеру автоматну чергу. Це справжнє диво, що жодна з п'яти куль, які влучили у військового, не зачепила життєво важливі органи. Про те, як вдалося тоді вижити, Юрій Жуковець, який служить в 103 бригаді територіальної оборони імені Андрея Шептицького, розповів в інтерв’ю «ФАКТАМ».
«Хлопці, які йшли за мною, вступили в бій, таким чином не дали ворогу можливості добити мене»
— Напередодні поранення було передчуття, що з вами таке станеться? — ставлю питання Юрію Жуковцю.
ВІДЕО ДНЯ
— Ні, я не передчував, що мене поранить, — зізнається офіцер. — Але було дещо інше. Дивіться: на фронті поступово виробляється, так би мовити, професійна чуйка військового. І вона мені підказувала, що в будинках, які знаходилися на пагорбі дещо вище від нас, засів ворог. Те саме відчуття виникло у моїх хлопців. Тож ми пішли до тих підозрілих будинків, щоб провести зачистку, і, дійсно, наткнулися там на противника. Якби ми проявили недбалість (не перевірили б ті будинки), росіяни могли б ударити нам з тилу (в спину) — розстріляти, мов в тирі.
— Ворог випустив автоматну чергу саме по вас, бо ви йшли першим?
РЕКЛАМА
— Ситуація була така: ми захопили населений пункт і я мав виставити людей для охорони стратегічного на той час об'єкта, який там знаходився. В моєму розпорядженні була обмежена кількість особового складу — для дозачистки населеного пункту мені треба було більше бійців.
Але я розумів, що без дозачистки не обійтись. Тож спитав у командування дозвіл на її проведення. Отримав наказ — дій. Ми сформували групу, поділили територію, які слід було зачистити, на сектори. Коли я зайшов за одну з будівель, росіянин майже впритул (з відстані метрів десять) випустив по мені автоматну чергу.
Юрій воює з перших днів повномасштабного вторгнення. Фото з сайту https://suspilne.media/
РЕКЛАМА
— Скільки куль в вас влучило?
— П'ять. Дві в руки, дві в ліву ногу і одна в живіт. На щастя, жодна з них не зачепила життєво важливі органи.
— Ви втратили свідомість?
— Ні, не втратив. Хлопці, які йшли за мною, вступили в бій, таким чином не дали ворогу можливості добити мене. Тож я зміг відступити. По рації я призначив іншого бійця старшим замість себе. Хлопці діяли грамотно, знищили вогневу точку, на яку я напоровся. Взяли доволі багато полонених. Завершили виконання бойової задачі. Всі наші лишилися живі, поранило тільки мене.
РЕКЛАМА
Медик наклав мені турнікети, щоб зупинити кров і зробив перев’язку. Хлопці оперативно перемістили мене в зелену зону. Там зняли турнікети (важливо, щоб вони були на пораненому не надто довго) і наклали тампонаду (тампонада — це введення в рану тампонів для зупинення кровотечі. — Авт.). Турнікети були на мені десь хвилин 15 — хороший час.
Потім мене швиденько відправили на евакуаційний пункт, а звідти, надавши відповідну допомогу, — в лікарню, де було проведено першу операцію. Значною мірою завдяки тому, що на кожному етапі надання медичної допомоги все було зроблено швидко і кваліфіковано, наслідки поранень не такі важкі, як могли б бути при менш сприятливому перебігу подій.
«У 20 років відкрив власну агенцію нерухомості»
— Біль прийшов зразу ж після поранення, чи «наздогнав» через певний час?
— Сильний біль я відчув одразу. Але, як то кажуть, на адреналіні вдалося відступити.
— Фактично ви в сорочці народились — вижили, коли шанси на це були мінімальні. Мали при собі оберіг?
— Якщо чесно, я людина не забобонна, в містику не надто вірю. Проте мав на тому завданні молитовник мого побратима. Молитовник лежав в РПС (ремінно-плечовій системі), яку я тоді надів. Той РПС належить побратиму, але я взяв його разом з молитовником, який в ньому лежав, бо мій балістичний пакет на момент виходу на бойове завдання не встигли довезти. Так от, коли ворог випустив по мені автоматну чергу, одна з куль влучила в молитовник.
Одна з куль, які влучили в Юрія. Фото з сайту https://suspilne.media/
— Як ви дізналися про присвоєння вам звання Героя України?
— Заздалегідь мені про це не говорили. Тож присвоєння звання Героя України стало для мене грандіозним сюрпризом. Було так: мене викликали з лікарні (куди саме викликали, сказати, вибачте, не маю права). Скажу лише, що там були присутні й мої хлопці, яким вручали ордени «За мужність». Мені це було дуже приємно.
— Хто вручив вам «Золоту Зірку» Героя України?
— Президент України Володимир Зеленський.
— Як ви відзначили нагородження?
— Мені тоді було ще не до святкувань — на руці стояв апарат зовнішньої фіксації, а на нозі — ортез. Були деякі інші проблеми зі здоров’ям. Тож я просто повернувся в лікарню.
Юрій Жуковець під час лікування і реабілітації. Фото з сайту https://suspilne.media/
— Ви кадровий військовий?
— Ні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я закінчував магістратуру у Львівському державному університеті внутрішніх справ, а також займався бізнесом — мав власну агенцію нерухомості. І ось почалася велика війна. Ми з дружиною вирішили, що вона з дітьми негайно поїде за кордон. Вона взяла з собою в машину ще двох жінок з дітьми. Як тільки дружина повідомила телефоном, що вони перетнули кордон, я пішов у військкомат.
У лютому 2022-го мені виповнилось 23 роки. У військкоматі сказали, що надто молодий, в армію не взяли. Тим паче, що добровольців було дуже багато. Проте я не відступився: прочитав, що формується 125-та бригада тероборони, поїхав в місце її дислокації, і мене прийняли.
Під час навчання в університеті, я закінчив військову кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта, тож в 125-й бригаді мене призначили командиром розвідвзводу. Ми пройшли вишкіл в Карпатах і потім нас направили на Лиманський напрямок (Донеччина). Там я й отримав свій перший бойовий досвід.
Після того було додаткове навчання військової справи у Львові і направлення в 103 бригаду територіальної оборони імені Андрея Шептицького. Нас відрядили на Харківщину, де ми успішно тримали оборону протягом 18 місяців. Зокрема, моя розвідрота виконувала завдання в сірій зоні.
З Харківщини нашу бригаду перевели на Сумщину. Звідти разом з іншими підрозділами Сил оборони України ми в серпні минулого року пішли громити ворога на Курщину.
Українські війська просувалися на Курщині дуже швидко. Брали багато полонених. Наш наступ, думаю, став для ворога несподіванкою.
— На Курщині у противника справді були потужні оборонні споруди?
— Так, це правда. Показово, що бліндажі для особового складу у росіян були бетонні.
— Як ставилося до вас місцеве населення?
— Судити про це з власного досвіду не можу, бо у нас особлива рота, виконуємо специфічну роботу, через це з цивільним населенням старалися в контакт не вступати.
— Спитаю ще про ваші справи в тилу. Ви сказали, що до великої війни відкрили агенцію нерухомості. Вона продовжує працювати?
— Так. Довелося її закрити в березні 2022-го через повномасштабне вторгнення. Але потім я відновив роботу своєї компанії. Вона успішно працює. Я майже не залучений в її роботі, бо воював, а зараз проходжу лікування після поранення. Проте мій колектив добре справляється.
— Скільки вам було років, коли ви відкрили власну агенцію нерухомості?
— Двадцять.
— Як ви прийшли в цей бізнес?
— Бувши студентом юридичного факультету, я стажувався на юриста у Радехівській міській раді та в управлінні поліції. Зрозумів, що це не зовсім моє. Але сама по собі юриспруденція мені подобається. Тож пішов у сферу роботи з нерухомістю. В 18 років почав працювати рієлтором. Я показав себе доволі добре. Тож у 19 я став найманим керівником агенції нерухомості. Хоча незабаром почалася пандемія коронавірусу, під моїм керівництвом ця компанія збереглася. Згодом вирішив відкрити власну.
Раніше капітан морської піхоти Юліан Пилипей розповів, як у полоні росіяни змушували його зізнатися, що він агент розвідки США, та присудили 44 роки ув’язнення.
Фото в заголовку з сайту Львівської міської ради
SEO продвижение в Одессе
