Спорт новости в Одессы
Якби не повномасштабне вторгнення, то в місті Лубни на Полтавщині, мешканці якого невтомно допомагають фронту, певно, будували б зараз новий храм.
— Наша релігійна громада отримала вже всі необхідні дозволи на будівництво культової споруди у центральному сквері міста, і у 2021 році воно мало б розпочатися — розповідає настоятель Свято-Пантелеймонівського храму Православної Церкви України, благочинний Лубенського округу (Полтавська область) отець Володимир (Ігнатович). — Та у зв’язку з деякими проблемами питання застопорилося. На початок великої великої війни ми назбирали триста тисяч гривень. Частину з них нам перерахували благодійники, решта — пожертви парафіян. Коли російські війська пішли в широкомасштабний наступ, я не сумнівався, куди краще пустити ці кошти. Зателефонував одному й другому меценатові, кажу їм: «Якщо не заперечуєте, куплю хорошого джипа для військових з добровольчого формування». Вони мене підтримали.
У військовому «автопарку», який передав настоятель храму на фронт, вісім дорогих джипів і пікапів, придбаних на пожертви. Дякувати Богу, досі всі на ходу. У них дверцята в дірках, бампери посічені… Однак справно «несуть службу». Кожну з автівок перед відправленням на фронт отець Володимир освячував, і хлопці дякують за цей молитовний захист.
«Ми молились за наших бійців, коли за ними полював ворожий дрон, і всі лишились живі»
Прошу священника розповісти про подібні дивовижні випадки Божого захисту наших вояків на фронті.
ВІДЕО ДНЯ
— Ну ось, зовсім недавно сталося, — мимохідь усміхається отець Володимир. — Наші військові мінували поле буквально за 600 метрів від чмобіків (інакше я не можу їх назвати). І їх засік ворожий безпілотник. Об’єктом нападу оператор безпілотника вибрав одного з групи. Все могло закінчитися дуже погано, тим паче вояки йшли з мінами в руках. Але дрон, ударившись об плече солдата, захищене бронежилетом, зрикошетив і відлетів у бік метрів на три. На щастя, хлопці отримали лише легкі осколкові поранення. Хіба це не Божий знак?
У нас так давно склалося: вирушаючи на «нуль», хлопці просять мене благословити їх і молитися за них. Прохання надсилають у закритий месенджер. І в той момент, коли ворог намагався знищити мінерів, ми якраз молилися за цих воїнів.
РЕКЛАМА
А трохи раніше отримав повідомлення: «Ми вже вийшли. Дякуємо за молитви». Перед цим з бійцями тиждень не було без зв'язку.
Це правда, атеїстів на фронті нема. Коли людину в окопі починає крити артилерія, вона згадує всі молитви, які колись чула.
Храм, який не змогли побудувати в Лубнах через російський напад, обов’язково з’явиться після війни, вірить отець Володимир
РЕКЛАМА
Приїжджаючи в бойові бригади, отець Володимир читає молебні, за потреби проводить служіння й благословення, освячує техніку, роздає іконки, хрестики, обереги, молитовники.
— З одним своїм знайомим, який раніше доказував мені, що релігія — це опіум для народу, ми якось зустрілися на передовій, — пригадує отець Володимир. — У той підрозділ, в якому він воював, я приїхав з гуманітарним вантажем і якраз роздавав хлопцям хрестики. Дивлюся, й він руку простягає. Питаю: «Сергію, це ти? Ти ж не віриш Богу!». «Та тут повірив», — відповів без зайвих уточнень.
Отець Володимир частий гість у військових підрозділах
Під час іншої поїздки на передову отець Володимир познайомився із солдатом, який воює з першого дня повномасштабного вторгнення. А як випадає вільна хвилина, вишиває хрестиком. Таким чином вишив бісером ікону покрови Божої Матері.
РЕКЛАМА
— Ми забрали її в Лубни, освятили, вставили в рамку й повернули назад. Знаю, перед штурмами хлопці їй моляться, — каже священник. — Як мінімум десять військових завдяки цій іконі було врятовано одразу ж по поверненню на фронт. Так сталось, що позашляховик, який ми пригнали захисникам і в якому привезли ікону, у перші ж хвилини вирушив на складне завдання. Треба було забрати хлопців, що потрапили у ворожу засідку й не могли самостійно вийти з позиції. Військовий за кермом, звісно, не їхав, а летів на позицію й назад, бо там щільно працювала артилерія й літали дрони. Джип зазнав «поранень», але жоден солдат не постраждав. Лише тоді, коли операція щасливо скінчилась, ми помітили, що не встигли забрати з автівки ікону…
«Бувало, їдемо, а за сотню метрів від нас снаряд зривається»
Свою ж першу поїздку з волонтерською місією на початку широкомасштабної війни до одного з підрозділів, що був виведений з «нуля» на відновлення, отець Володимир досі згадує як одну з найекстремальніших.
— Буквально за п'ять хвилин після того, як я відслужив молебень, пролунала повітряна тривога, — пригадує. — Ми встигли сховатися у рів неподалік, і в цей момент у якомусь кілометрі від нас стався ракетний вибух, а слідом ще один. У місці влучання було знищено багато будівель, були жертви серед мирного населення. А від нас Бог відвів смертельну небезпеку. Може, саме молитва нас і зберегла. Я пов’язую це з молитвою. Бо вона має величезну силу, якщо прочитана з вірою в те, що ти просиш. «Хай Господь оберігає», — просимо ми Всевишнього, і він посилає нам свої благословення.
За десять років війни отець Володимир (в центрі) здійснив вже близько сотні поїздок на передову
— Різні випадки траплялись, — говорить отець Володимир, коли я прошу його згадати про небезпеки, які можуть чекати волонтерів у поїздках до лінії зіткнення. — Бувало, їдемо, а десь за сотню метрів від нас снаряд зривається. Але, Богу дякувати, жоден осколок не зачепив. Хоча особисто в мене за десять років війни вже близько сотні поїздок на схід.
Було й таке, що військові проганяли священнослужителя з передових позицій — надто далеко заїжджав, де велась автоматна перестрілка. Під Кураховим наставляли, щоб назад їхав зі швидкістю 150 кілометрів на годину й не менше, бо дорога там прострілювалась.
— Я завжди їжджу не більше 100−110 кілометрів, але там доводилось прискорюватись, — говорить. — Бо ризикував не лише власним життям, а й життям своїх напарників. Ми завжди вирушаємо в такі поїздки мінімум утрьох, щоб не так втомлюватися за кермом.
У напарниках отця Володимира — Ігор Виговський, доброволець, який воював на гарячих напрямках і був звільнений із лав ЗСУ за сімейними обставинами. Нині працює на АТ «Лубнифарм». А також головний механік цього підприємства Леонід Лаврик. До поїздок доєднуються Володимир Мартиненко та Григорій Носенко.
— Мої напарники міняються, але без мене не відбувається жодної поїздки, — зауважує отець Володимир. — Буває, за добу з лишком проїжджаємо 1000−1800 кілометрів.
Настоятель храму освячує авто, придбане на кошти для будівництва церкви
Для поїздок благочинний використовує власні мікроавтобуси. За власні ж кошти їх і ремонтує. Заправку транспорту беруть на себе місцеві підприємці й фермери.
— Жодної копійки з волонтерських зборів я ніколи не взяв. Навіть харчі в дорогу матінка готує спеціально для мене. До продуктів, що волонтери й родичі передають для військових, ми не торкаємось, — каже отець Володимир. — І так кожен, хто волонтерить разом зі мною. У нас, наприклад, при церкві є чотири жінки, які займаються кухнею: готують по домівках страви для військових, потім їх пакують, приймають у храмі посилки від родичів і благодійників, допомагають вантажити… Ніхто ніколи з них не попросив бодай якоїсь оплати з це.
Ми ж не для піару все це робимо. А хлопці раді, що про них не забувають…
Отець Володимир зі своїми добровільними помічниками
У бійців є запит і на домашню їжу, й на пральні машини
На рахунку людей, які об’єдналися навколо благочинного Лубенського округу, не тільки парафіяни церкви, — незліченна кількість переданих на фронт запчастин до техніки, дронів, генераторів, приладів нічного бачення, тепловізорів, біноклів, зарядних станцій, «Старлінків», медикаментів… А також 8 джипів і пікапів, про які було сказано раніше. Тобто всього того, чого ніколи не вистачає ЗСУ, і що було потрібно ще на вчора.
Співрозмовник із задоволенням зауважує: останнім часом «Старлінки» впали у ціні. Якщо раніше ціни стартували від 30 тисяч за штуку, то зараз уже 19. І це радує, бо до «Старлінка» треба ще й зарядну станцію з генератором. Тепер цей «енергетичний комплект» обходиться дешевше.
Бувають і нетипові замовлення. Наприклад, пральні машини, холодильники, газові плити. Ну, а до цього додаються різноманітні гостинці. Як то консерви, пиріжки, вареники, холодці, котлети, відбивні, налисники, «олів'є», «шуби»…
«У нас при церкві є чотири жінки, які займаються кухнею: готують по домівках страви для військових», — розповідає отець Володимир
— Домашню їжу, яка швидко псується, ми возимо тоді, коли дозволяє температура, по-перше. По-друге, лише після узгодження з бійцями, — пояснює, коли я заважую, що навколо великодніх передач на фронт багато негативу, адже надмірна кількість просто не з’їдається й пропадає. — Спеціально ми нічого не печемо, не варимо й не купуємо. Іноді хлопці замовляють великодні атрибути не лише на свій підрозділ, а й на сусідні. В усякому разі, такого не було, аби у них щось пропадало.
Та і їздимо ми не в штаби, не в розкручені бригади, а туди, куди практично ніхто не доїжджає. Там нас дійсно чекають, там завжди нам раді. За моєї пам’яті не було такого, щоб бодай дві волонтерські групи відвідували один підрозділ на Великдень.
Так, запити від військових на домашню їжу існують. Щоправда, не завжди, не всюди й набагато менше, аніж раніше. Не настільки вже в нас солдати сьогодні голодні, щоб збирати гроші, а потім витрачати їх на продукти, на ті ж енергетики.
Продуктові передачі дуже доречні, коли військові, наприклад, переїжджають з позиції на позицію. Мінімум тиждень-два, поки їх ще поставлять на баланс чи не прирядять до якоїсь бригади або роти, у них завжди є проблеми з харчуванням.
Коли підрозділ виводять на відновлення, матеріальне забезпечення бійців значно зменшується, і з тих виплат вони значну частину використовують на харчування. Тоді теж іноді скромно в індивідуальному порядку запитують, чи немає в нас можливості підкинути їм домашніх страв. До речі, днями ми розвозили такі індивідуальні замовлення для службовців 44-ї бригади, які вийшли на відновлення.
Якраз відгонили джип, який капітально відремонтували в Лубнах, і завантажили його по максимуму. Я за п’ять днів до поїздки виставив пост у «Фейсбуці», і люди назносили до церкви всього, що хлопці замовили, й того, що, може, не замовляли…
Підготовка до чергової поїздки на фронт
Як щирий українець ніколи не стояв осторонь вирішальних подій у країні
Як і кожен волонтер ЗСУ, Володимир Ігнатович має право щомісяця відправити «Новою поштою» 10 посилок вагою до 100 кілограмів кожна за промокодами. Звісно, жоден промокод у нього не пропадає.
А ось реєструвати благодійний фонд на своє ім’я він принципово відмовився, оскільки кожен такий фонд бере для своїх потреб 20% від надходжень.
— Звісно, я не користувався б цими відсотками, але чи зміг би це комусь доказати, якби відкрив фонд? — усміхається мій співрозмовник. — Але ж волонтерство — це безкорисливість у бажанні допомагати навколишнім.
Зі зборами, каже, стало набагато важче. Якщо на початку повномасштабної війни на автомобіль, що коштував 8 тисяч євро, громада зібрала гроші за тиждень-другий, то тепер збори дуже затягуються в часі. Спочатку на його рахунок перекидали гроші навіть українці, які живуть у росії. З Польщі надходили пожертви…
Зате зараз немає проблем купити ті ж прилади нічного бачення, «мавіки», які раніше везли із-за кордону.
— Чесне ім’я дуже важить у волонтерському служінні, — продовжує отець Володимир. — Я в Лубнах уже з 2004 року. Приїхав сюди з благословіння тодішнього патріарха Філарета, до якого звернулись мешканці міста з проханням відкрити тут церкву Київського патріархату. Ми створили її з нуля: викупили з парафіянами приміщення, будували за розробленими проєктами…
Водночас як щирий українець, який не міг стояти осторонь вирішальних подій у країні, отець Володимир раз у тиждень разом ще з двома-трьома священниками та іншими мешканцями міста їздив до Києва на «помаранчевий» Майдан. Електричками, щоб було дешевше. Зранку приїжджав, а ввечері повертався. Так само висловлював свій протест під час Революції Гідності.
Благочинний Лубенського округу не має візитівки Дмитра Яроша, але опосередковано має відношення до підрозділу «Правого сектора». Коли його бійці заселилися до однієї з сільських шкіл у районі, де проходили вишкіл, він організував на їхню підтримку збір коштів. Для них закуповували продукти, одяг, матраци, ковдри, шкарпетки, посуд тощо. Пізніше парафіяни збирали продукти, й він раз чи двічі на місяць відвозив їх у благодійну організацію «Полтавський батальйон небайдужих», на чолі якої став архієпископ (нині митрополит) Полтавський і Кременчуцький Федір. Владика сам часто особисто вирушав з гуманітарними вантажами й просвітницькими місіями на фронт. Також передавали зібрані речі лубенськими волонтерам, які їздили на передову.
Отець Володимир (зліва) з митрополитом Федором і керівницею БФ «Полтавський батальйон небайдужих» Наталею Гранчак
— Звісно, тодішні й сьогоднішні масштаби навіть не можна порівнювати, — каже отець Володимир. — Але, коли почалось повномасштабне вторгнення, досвідчені волонтери вже мали напрацювання й знали, що робити, до кого звертатися за підтримкою. Ми, наприклад, з перших днів налагодили розвезення гарячого харчування на блокпости, де стояли ДФТГ (добровільні формування територіальних громад). Закривати актуальні потреби допомагали мої друзі з керівництва АТ «Лубнифарм», надаючи мішки, бочки, каністри, медикаменти. А місяців через два, коли добровольців почали поступово відправляти на фронт, ми поїхали за ними. А потім і в госпіталі…
Надійними помічниками отця Володимира стали благодійний фонд Melek, кухарки дитячого реабілітаційного центру «Надія» й кафе «Оленка», що знаходяться коло церкви, колектив дитсадка з Вищого Булатця, депутатка Верховної ради Анастасія Ляшенко, численні підприємці, агровиробники, парафіяни й просто небайдужі люди.
А ще у храмі, на чолі якого стоїть отець Володимир, з першого дня війни 2014 року щоденно моляться за наших воїнів. Церковні служителі моляться за них удома вранці й увечері. Під час кожної служби у неділю і свята лише вичитування імен займає до пів години.
— У московських церквах беруть по 100 гривень за кожного названого воїна. А у нас безплатно, — зауважує настоятель.
За своє безкорисливе служіння ЗСУ отець Володимир (Ігнатович) ушанований багатьма подяками, грамотами та військовими відзнаками.
— Кожну з них розділяю зі своїми вірянами, — каже він.
Раніше «ФАКТИ» розповідали, як полтавські волонтери виготовляють унікальні маскувальні сітки для захисту наших бійців в умовах міських боїв.
Фото надані Володимиром Ігнатовичем
SEO продвижение в Одессе
